23-24 травня 2019 року в Марійському духовному центрі Зарваниця відбулася Вісімдесят друга сесія Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви. На цьому Синоді було розглянуто та прийнято з поправками на трирічний випробувальний термін “Програму душпастирства покликань до богопосвяченого життя”.
Патріарша Комісія у справах монашества УГКЦ
Програма душпастирства покликань до богопосвяченого життя в УГКЦ
Львів 2019
Затверджено Синодом Єпископів УГКЦ
На обкладинці ікона Введення в храм Пресвятої Богородиці, іконописець с. Назарія Михайлюк ЧСВВ
Вступ
Через плекання окремими особами євангельських рад, тобто крокування за відданим до кінця Отцеві Христом у Його вбогості, чистоті та послусі, Церква зі самих початків свого існування і аж дотепер невпинно вдивлялася в свого Засновника та Спасителя людства[1]. Розуміючи роль Церкви як Христової вівчарні на землі, чимало охочих чоловіків та жінок своєю ревністю та відданим служінням наближали земні реалії до настання Божого Царства, таким чином відважно свідчачи про Відкуплення. Христова Наречена, особливо у сьогоднішніх часах, потребує дбати про покликання до життя вповні посвяченого Господеві.
Усвідомлюючи важливість чернечого покликання для життя і служіння Божого люду, провід Української Греко-Католицької Церкви на сімдесят сьомій сесії Синоду Єпископів, що відбувався у грудні 2017 року, особливо велику увагу присвятив темі богопосвяченого життя. Серед прийнятих Синодом рішень було рішення «Доручити Комісії у справах монашества Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ у співпраці з єпархіальними єпископами опрацювати програму душпастирства покликань до богопосвяченого життя»[2].
У запропонованій програмі в широкому ракурсі представлено методологічні аспекти праці над душпастирством покликань, богословські основи богопосвяченого життя та соціокультурний контекст; розглянуто душпастирство покликань у контексті євангелізаційного та душпастирського векторів діяльності Церкви; описано етапи покликань до богопосвяченого життя, осіб відповідальних за реалізації цих етапів, а також запропоновано молитву за покликання до посвятного життя Богові.
- Методологічна складова програми
Вступні зауваги
1.1 В цій програмі термін «богопосвячене життя» використовується як синонім до «чернечого стану»[3] і означає «сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою, завдяки якому вірні під дією Святого Духа, наслідуючи докладніше Христа, Учителя і Приклад Святості, посвячуються згідно з приписами статутів з нового й особливого титулу для дотримання прилюдних обітів послуху, чистоти і вбогості під законним Настоятелем, відмовляються від способу мирського життя і цілком посвячуються осягненню досконалої любові на службу Царства Божого для побудови Церкви і спасіння світу, будучи немов знаками, які провіщають небесну славу»[4].
1.2 В українському контексті тотожним до терміну «богопосвячене життя» у поточній мові часто використовують також термін «монаше життя», хоча Вчительський Уряд Церкви під «монашим життям» розуміє один із різновидів чернечого життя, поруч із Чинами, Згромадженнями та Товариствами спільного життя на подобу чернечих[5].
1.3 Під душпастирством покликань розуміється діяльність всієї церковної спільноти, скерована на те, щоб допомогти людині розпізнати і свідомо, щиро та з відповідальністю прийняти Божий поклик. У контексті пропонованої програми мова йтиме перш за все про покликання до богопосвяченого життя.
Джерела, мета та адресати програми
1.4 Запропонована програма ґрунтується на найважливіших джерелах і вказівках церковних документів, які подають бачення богопосвяченого життя у Церкві, а це: Святе Письмо, документи Вчительського уряду Католицької Церкви[6], рішення Синодів і Соборів УГКЦ, а також постанови Соборів монашества УГКЦ, які відбувались з 2003 до 2008 рр.
1.5 Метою програми є звернути увагу всієї нашої Церкви на особливу і нагальну потребу взяти активну участь в справі плекання покликань до богопосвяченого життя та окреслити роль кожного її члена у здійсненні цього надважливого завдання в сучасному секуляризованому суспільстві.
1.6 Програма душпастирства покликань до богопосвяченого життя скерована до всіх членів Церкви, починаючи від єпископів, священників, богопосвячених осіб, катехитів, мирян і аж до богословських та церковних навчальних закладів, адже дбання про покликання є завданням всієї Христової Церкви. Його плекання неможливе і не може бути повним без попередньої рефлексії над богослов’ям богопосвяченого життя, поглиблення його духовності, усвідомлення ролі богопосвяченого життя у Церкві, і, як наслідок, без особистого залучення в справу плекання душпастирства покликань.
1.7 Пропонована програма в особливий спосіб скерована до інститутів богопосвяченого життя та до богопосвячених осіб зосібна, які покликані своїм життям і євангельським служінням давати живе свідчення монашого стану та відкривати глибокий зміст, внутрішню красу і велику потребу цілковитого посвячення Богові заради реалізації Божого Царства серед людей.
1.8 Основою для реалізації програми є найперше поширення заклику до молодих людей, аби ті у своєму молодечому запалі не боялися відкрити свої серця на Божий поклик, а також до осіб зрілого віку, які через набутий життєвий досвід зрозуміли, що особливіше служіння Богові у богопосвяченому стані є для них найкращою та найвластивішою дорогою до осягнення повноти життя у Бозі.
- Богословські основи богопосвяченого життя та сучасний соціокультурний контекст
Богословські основи
2.1 Церква Христова є спільнотою, яка покликана до святості. Догматична Конституція про Церкву Lumen gentium зазначає, що «… кожний вірний Христовий усякого стану і чину покликаний до повноти християнського життя й досконалої любові»[7]. Однак шляхи осягнення цієї святості є різними, тому Церква характеризується різноманіттям покликань. Одним із них є покликання до практикування євангельських рад[8], яке «несе і мусить нести світові преславне свідчення і приклад цієї святості»[9].
2.2 Покликання до богопосвяченого життя є закликом радикально наслідувати Ісуса Христа через євангельські ради чистоти, убогості та послуху, щоб в такий спосіб окреслити в ченцях і черницях цілковите дарування себе Богові та цілковиту готовність для служіння Церкві і світу[10].
2.3 Богопосвячене життя – це дар Божий для своєї Церкви. Воно «перебуває в самому серці Церкви як вирішальний чинник її місії, оскільки воно «виразніше виявляє і визначає справжню сутність християнського покликання»[11] і «прагнення всієї Церкви до злуки з одним-єдиним Женихом»[12].
2.4 Кожне покликання походить від Бога, і реалізується у Церкві, через Церкву і для Церкви. Церква, що є «покликанням» за самою своєю природою, є також тією, що народжує покликання. Вона є колискою, матір’ю і хранительницею всіх покликань і повинна бути пророчим голосом у світі, що закликає кожну людину віднайти свою справжню гідність і своє покликання в житті. Тому плекання покликань, зокрема до священичого і богопосвяченого життя є запорукою майбутнього Церкви, її розбудовою та сопричасної єдності.
2.5 Отже, бути на служінні сопричасної єдності Церкви – означає піклуватися і плекати різні покликання і харизми у їх характерній дійсності і сприяти, щоб вони взаємно доповнювалися як поодинокі члени організму. Таким чином турбота Церкви про різні покликання відповідає її природі.
Соціокультурний контекст
2.6 Українська Греко-Католицька Церква здійснює своє душпастирське служіння у різних країнах світу, тому соціокультурний контекст є досить різноманітний, однак все ж таки можна говорити про певні спільні обставини та тенденції. В контексті України йдеться про пошук життя відповідно до таких цінностей, як: правда, справедливість, свобода, гідність тощо. Цей пошук не раз проходить болісно, натрапляючи на різні перешкоди, які часто можуть призвести до розчарування чи втечі від труднощів.
2.7 З іншого боку, молодь, як в Україні, так і в західних розвинутих демократичних країнах, виставлена на численні небезпеки і спокуси, які несе зі собою сучасна цивілізація. Сучасна молода людина є переповнена різноманітною інформацією, віртуальним спілкуванням, інтернетом, багатствами речей та різновидом емоцій, але часто дуже слабка до розуміння справжніх цінностей та сенсу свого життя. Вплив сучасної медійної культури та занепад християнських цінностей в родинах часто спричинює труднощі у відносинах з собою, з іншими та Творцем.
2.8 Надмірний індивідуалізм, антропоцентризм, що межує з егоцентризмом, сприяють тому, що людина ставить в центр свого буття не зв’язок із Творцем, але радше свої потреби, амбіції, плани, тощо. Людина, інколи забуваючи про справжній сенс свого існування, вважає себе абсолютним власником свого життя, тому і розпоряджається ним на власний розсуд. В цьому саме і криється велика небезпека втратити і знищити своє життя, а отже, і не відповісти на своє покликання – християнське, богопосвячене чи священиче.
2.9 Однак випробування і принади цього світу не можуть знищити природнього потягу людини до вічних цінностей. Попри все, більшість людей шукають правдивий сенс свого життя, навіть тоді, коли роблять це там, де неможливо його віднайти. Тому завданням Церкви є відповісти на ці глибинні порухи людської душі, допомогти сучасній людині правильно прокласти свою життєву дорогу, віднайти своє покликання і самовизначитися, сформувати особисті цінності та переконання. Сопричасна, об’єднана душпастирська праця цілої Церкви може стати позитивним стимулом для людей, які насправді мають ностальгію за справжньою свободою і шукають істини, глибокої духовності, особистісних цінностей, своєрідності, неповторності та справжнього щастя.
2.10 Душпастирство покликань буде ефективним лише тоді, коли зважатиме на особливість тих, до кого воно є скерованим. Окрім того, що Церква навчає та заохочує постійно дбати та розвивати покликання до богопосвяченого життя, вона також мусить бути уважною до світу молодих людей, вірно товаришуючи їм у процесі пошуку сенсу та вічних цінностей у сучасних життєвих реаліях[13]. Аби бути ефективною, Церква повинна діяти відповідно до обставин часу, відповідати вимогам та потребам душпастирського служіння в умовах сучасного світу загалом та в обставинах суспільного життя в Україні та діаспорі.
- Душпастирство покликань як складова євангелізаційної та душпастирської діяльності Церкви
Покликання як наслідок виховання у вірі
3.1 Душпастирство покликань потрібно розглядати як постійне і послідовне вираження материнської турботи Церкви, відкритої на задум Бога Отця, який кликав і продовжує кликати осіб, готових Йому посвятитися. Тому душпастирство покликань не є тільки завданням всієї Церкви Христової, але й окремих осіб, починаючи від виховання у християнській сім’ї, через парафіяльні спільноти, з особливою участю і відповідальністю священнослужителів та членів чернечих інститутів. Взагалі, вся душпастирська діяльність Церкви повинна бути спрямована на плекання покликань, тобто залучатись у «народження» нових поколінь Христових учнів, які продовжуватимуть діло спасіння у майбутньому. Тому душпастирство покликання до богопосвяченого життя можна розглядати як невід’ємний елемент душпастирського служіння Церкви.
3.2 Розпізнання покликання і відповідь на нього повинні бути органічним наслідком виховання людини у вірі. Християнське виховання в сім’ї, душпастирська праця на парафії, діяльність молодіжних організацій, паломництва, як і будь-яка інша душпастирська праця Церкви, має за мету привести людину до Бога. Церковна спільнота покликана зробити все можливе, щоб відбулася зустріч між людиною і Христом, стаючи посередницею покликання і вихователькою до зрілої та свідомої відповіді на поклик.
3.3 «За своєю природою кожна душпастирська дія Церкви орієнтована розпізнати покликання, оскільки її кінцева мета – допомогти віруючій людині знайти конкретний шлях здійснення свого життєвого проекту, до якого Бог її кличе»[14]. Крім цього, «душпастирська турбота про покликання не може бути зведена до діяльності, замкненої в собі, оскільки в такому разі вона може перетворитися на прозелітизм та піддатися спокусі необдуманого вербування»[15]. Тому будь-яка душпастирська програма, як і вся душпастирська діяльність Церкви загалом, повинна мати за перспективу плекання покликань, готуючи в такий спосіб добрий ґрунт для засівання Божої благодаті у молодих серцях.
Молодіжне душпастирство і душпастирство покликань
3.4 Найкращим «ґрунтом», але не ціллю, для душпастирства покликання має бути душпастирство молоді, яке слід враховувати протягом тривання усього процесу євангелізації та виховання підлітків і молоді у вірі[16].
3.5 Душпастирство молоді не буде повноцінним, якщо не буде відкритим на покликання до особливої посвяти. Церква отримала від Христа право і обов’язок кликати та пропонувати молодій людині радикальний спосіб життя, заснований на євангельських радах, – богопосвячене життя. Вона це робить не для того, щоб насильно накладати харизми і завдання тим, хто їх не отримав від Святого Духа, а щоб відкривати задум Бога, вписаний у серцях багатьох молодих осіб і часто приглушений навколишнім середовищем[17]. З іншого боку, молоді юнаки та дівчата мають право і обов’язок відкрити в собі це Боже покликання й жити ним. Якщо Ісус Христос безпосередньо промовляв до людей, пристосовуючись до людських категорій мислення і розуміння, то й Церква повинна навчитися звертатись простою і зрозумілою мовою, близькою до молоді, мудро використовуючи модерні засоби суспільної комунікації, щоб її мова була дієвою. А понад усе потрібно, щоб душпастирство молоді було спрямоване на усвідомлення свого покликання молодими людьми, його плекання, щоб вони пережили, відчули смак і красу дарування себе іншим. Кожний мирянин повинен впливати на зріст культури покликань у народі, вказуючи шлях для зросту у повноті Христової любові.
3.6 Справжнє молодіжне душпастирство не може не пропонувати за кінцеву ціль дозрівання в особистому, глибокому діалозі молодої людини з Господом. Вимір покликання є невід’ємною частиною молодіжного душпастирства. Душпастирство молоді буде повноцінним і успішним лише тоді, коли відкриється на розпізнання і вибір покликання юнаками і дівчатами.
Плекання культури покликань
3.7 Особливим завданням душпастирської діяльності Церкви повинно бути плекання культури покликань, тобто виховання свідомості до того, що кожне життя людини є Божим даром, планом, покликанням. Тому, як наслідок цього твердження, завданням кожної людини є шукати власне покликання, розпізнавати його у власних життєвих обставинах та у співдії з Богом реалізувати його[18]. Культура покликання характеризується новою ментальністю, тобто новим способом розуміння себе, розуміння інших, розуміння Церкви та світу. Саме це нове розуміння породжує вразливість і на т.зв. «спеціальні покликання», до яких також належить покликання до богопосвяченого життя.
3.8 Культура покликання є невід’ємним елементом нової євангелізації. Вона є культурою життя, відкриттям цінності життя і його сенсу. Вона особливим чином пов’язана з цінностями, можливо, призабутими, як: вдячність; прийняття того, що є таїнством; відчуття незавершеності людини і, разом з тим, відкритість людини на трансцендентне; готовність почути поклик Бога; довіра до себе і до ближнього; розуміння себе й інших; вміння прощати; відкриття і вміння зворушитися, приймаючи дар і любов; розуміння, що все, що людина отримує, є незаслуженим даром, завжди перевищує людину і є джерелом відповідального ставлення до життя[19].
3.9 Частиною цієї культури покликань є здатність мріяти і бажати чогось великого й вищого, захоплюватись красою життя. Це альтруїзм, який народжується з відкриття гідності кожної людини. Культурі розваг і всезадоволеності, внаслідок якої існує ризик втратити з поля зору і проігнорувати відповіді на серйозні питання, необхідно протиставити культуру, що допоможе людині знайти мужність ставити серйозні запитання, які стосуються власного майбутнього. Власне, такого роду запитання чинять великими навіть малі відповіді. Але згодом ті ж малі і щоденні відповіді є джерелом великих рішень, як жити вірою, надією і любов’ю, завдяки яким зростає суспільна культура та культура покликання.
3.10 Відсутність культури покликань є причиною того, що інколи навіть у церковному середовищі простежується нерозуміння, а то і спротив тому, що молода людина обирає шлях цілковитої посвяти себе Богові у богопосвяченому житті. Людина може прийняти таїнство покликання іншої людини лише тоді, коли трактує власне життя у світлі Божого покликання.
3.11 Плекання культури покликання здійснюється через оновлення методів проголошення Євангелія і через переосмислення підходу до апостольської місії та євангелізації. Церква, парафії, монастирі, семінарії, катехитичні школи, християнські сім’ї повинні ставати справді по-християнськи живими місцями зустрічі з живим Христом через відповідний і належний супровід, через відповідне пережиття літургії, катехизацію, койнонію, дияконію і місійність. У цій перспективі оновленого запалу повинне розвиватися все душпастирство, бо важливо, щоб вічні євангельські цінності та засади віри не виглядали застарілими, а сприймались вічно життєдайними і актуальними джерелами християнського життя. Будь-які душпастирські програми, як і душпастирська діяльність Церкви загалом повинна враховувати перспективу покликання, бо це є запорука майбутності, що готує добрий ґрунт для засіву Божої благодаті. Документ «Нові покликання для нової Європи» називає плекання культури покликань першим об’єктом душпастирства покликань, а можливо і всього душпастирства Церкви[20].
- Етапи душпастирства покликань
4.1 Покликання не є чимось статичним, воно є процесом. Пізнання покликання, його прийняття як дару від Бога, його реалізація є певним шляхом особистого становлення того, кого Бог кличе. Шлях покликання є продовженням шляху виховання й зростання у вірі, надії та любові. Якщо говорити про етапи душпастирства покликання, то ними є: пропозиція, розпізнання і супровід. А вихідним пунктом для плекання покликання є внутрішнє навернення, що наочно реалізується в активній участі в житті християнської спільноти, яка є чутливою на сприйняття Божого Слова, ревна у звершенні Cвятих Таїнств та молитві. Святі Таїнства і молитва оживляють християнське життя, натомість свідчення і сопричастя осіб виражають його багатство.
Пропозиція
4.2 Слідуючи Христовій педагогіці у душпастирстві покликань, разом із молитвою за покликання, потрібно також вміти побачити у людині цей дар покликання: «Побачив Він (Ісус) Симона і Андрія» (Мр 1, 16; Мт 4, 18), запропонувати його: «Ідіть за мною» (Мр 1, 17; Мт 4, 19) та підтримати: «Не бійся! Віднині будеш ловити людей» (Лк 5, 10). Потрібно також запрошувати: «Ходіть і подивіться» (Йо 1, 39).
4.3 У сучасному світі дух релятивізму є необґрунтованою перешкодою для того, щоб пропонувати молодим людям шлях богопосвяченого життя. Однак Церква повинна мати сміливість кликати. «Не потрібно боятися кликати. Потрібно іти до молоді. Іти особисто до них на зустріч і шукати їх. Серця багатьох молодих і старших готові почути. Багато хто з них шукає ціль і сенс життя. Вони чекають, щоб відкрити своє покликання і ту місію, яку Господь поручає кожній людині, що приходить на світ, задля якої вартує посвятити все своє життя. Ми повинні кликати. А все інше зробить Господь, який кожній людині дає свій особливий дар, особливе покликання»[21].
4.4 Звичайно, Господь кличе, кого хоче, із своєї свобідної ініціативи, однак бажає послужитися своїми учнями. Апостол Андрій привів до Ісуса свого брата Петра (Йо 1, 40-42); Ісус покликав Филипа, а Филип покликав Натанаїла (Йо 43-46). Не має бути жодного страху в учнях Христових прямо і відкрито пропонувати молодим чи менш молодим людям йти за Ісусом. Це є акт довіри, поваги та автентичного переживання свого покликання, яке може бути особливим моментом просвітлення та Божої благодаті для молодої особи, що саме в ту мить може торкнути струну її серця.
4.5 Запрошення відкритися на Божий поклик повинно лунати особливо з уст священнослужителя на проповіді, на катехитичних уроках, на різних молодіжних зустрічах, зокрема в часі реколекцій. Обов’язок кликати належить також і церковним спільнотам, які щоденним свідченням християнського життя можуть спричинитися до зросту покликань у Церкві. «Аби запропонувати сьогодні молодій людині “йди за мною”, потрібна євангельська сміливість, переконання в тому, що наслідування Христа, також і в богопосвяченому житті, є цінним і що повне віддання себе задля Євангелія є чимось чудовим і гарним, що може надати сенс усьому життю»[22].
4.6 Вся Церква має завдання кликати, пропонувати, однак дуже важлива роль у цьому належить самим богопосвяченим особам. Всі ті, які живуть особливими покликаннями, а головно, мають безпосередню відповідальність у душпастирстві покликань, повинні звіщати відважно Ісуса Христа, що кличе. Він, власне, продовжує кликати сьогодні, як кликав і вчора, при цьому Він послуговується людьми, щоб Його поклик і запрошення «йти за Ним» дійшли до адресатів. Потрібно доносити відважно Його поклик у наших спільнотах, головно, звертаючись до молоді.
Розпізнання
4.7 Не менш важливим елементом душпастирства покликання є розпізнання. Воно здійснюється через досвід гармонії між внутрішніми спонуками та зовнішніми обставинами, які складаються таким чином, щоб Божий план здійснювався у житті людини. Під внутрішніми чинниками розуміється голос Божий, який промовляє в глибині людської душі, заохочуючи до наслідування Христа через вибір чернечої дороги. Як правило, думки про це приносять людині радість, мир, надію, прагнення ставати кращим. Водночас зовнішні обставини укладаються таким чином, що неначе допроваджують людину до бажаного кроку. Це може бути зустріч з людиною, яка сама живе богопосвяченим життям, участь у прощі, прочитана книжка, розмова зі священником, сповідь, якась подія, що торкає зацікавлену людину та робить внутрішній Божий голос ще більш виразним і зрозумілим. Саме цей збіг внутрішніх прагнень та зовнішніх «знаків» створює той ефект резонансу, який виявляється в прийнятті рішення наслідувати Христа – убогого, слухняного і чистого.
4.8 Однак слід пам’ятати й про те, що немає якогось конкретного стандарту в розпізнаванні покликання. Кожне покликання є таїнством, таємницею між Богом та людиною, тож історій з покликаннями є стільки, скільки було, є і буде богопосвячених осіб у Христовій Церкві.
Супровід
4.9 Супровід покликання починається з того моменту, коли молода людина відкрилася на покликання, і триває до моменту прийняття нею остаточного рішення. Засобами такого супроводу є християнська спільнота, в якій зродилося покликання, і особистий індивідуальний діалог з людиною, досвідченою у справі розпізнання та плекання покликання. Важливо, щоб молода людина в цей момент отримала допомогу, якої потребує як від спільноти, так і від конкретної людини. Тому Церква повинна дбати як про плекання християнських спільнот, що відзначаються живою вірою і цінять дар покликань, так і про приготування осіб, здатних здійснювати таке служіння. Християнська спільнота повинна творити умови, в яких кожен може виразити свій досвід, свої переживання для того, щоб, звіряючись з іншими, могти прийняти рішення щодо свого життя.
4.10 Духовний супровід є простором для розпізнання покликання, часом, присвяченим на слухання Божої пропозиції, можливістю отримати належний духовний провід та пораду, а зокрема, моментом переосмислення і синтезу шляху особистого зростання аж до прийняття рішення щодо власного покликання.
- Відповідальні за плекання покликань
Єпископи
5.1 Першим вчителем та відповідальним за душпастирство покликань є єпископ[23]. Його душпастирська діяльність повинна прямувати до створення таких умов, щоб вірні могли поглиблювати своє духовне життя та з повною відповідальністю вчитися розпізнавати своє покликання[24]. Єпископові належить завдання сприяти різним душпастирським ініціативам, які мають на меті турботу про духовні покликання, та координувати їх. Його завданням є також заохочувати до спільної відповідальності всіх – поодиноких осіб та різні молитовні групи, молодіжні організації, парафіяльні спільноти – до розвитку та плекання покликань до богопосвяченого життя, тому важливо, щоб відповідальні за покликання у спільнотах могли співпрацювати з місцевими єпископами в цій ділянці та були готові відповісти на можливі заклики єпископів та виступити з власними пропозиціями.
5.2 Завданнями єпархіального єпископа у справі плекання покликань є: молитва за покликання та заохочення до молитви всієї Церкви; проповідування і заохочення священників його єпархії проповідувати і плекати покликання до богопосвяченого життя; турбота про виховання священників до розуміння значення богопосвяченого життя у Церкві та суті такої посвяти Богу; турбота про належний вишкіл осіб для проводу молодіжних організацій та студентських капеланів; плекання поваги до богопосвяченого життя.
5.3 Єпархіальний єпископ несе відповідальність також за підтримку особливих покликань, які не знаходять простору для своєї реалізації у наявних чернечих інститутах і потребують особливого підходу. Адже такі покликання інколи, за волею Божою, стають початком виникнення нових форм богопосвяченого життя.
5.4 Для координування душпастирства покликань, єпархіальний єпископ призначає єпархіального Промотора покликань. Для живого і постійного розвитку душпастирства покликань Промотор покликань неустанно повинен заохочувати співбратів у священстві звертати увагу на осіб, які проявляють бажання іти слідом за Христом у богопосвяченому житті.
5.5 Відповідальний за душпастирство покликань має бути обізнаний з основними напрямними єпархіальних душпастирських ініціатив, щоб у них завжди був присутній аспект покликання. У цьому сенсі корисною та плідною може бути співпраця з різними пасторальними ділянками в єпархії – душпастирством молоді, сімей, катехитичним служінням тощо. Це, своєю чергою, дозволить включити душпастирство покликань у загальне душпастирство.
Священники
5.6 Велику роль у пробудженні покликання відіграють священнослужителі. Душпастир повинен проповідувати про красу, гідність, благодатність богопосвяченого життя. Реалістично, а водночас по-Божому, представлений, такий стан життя дає можливість душі, яка розвивається і починає критично мислити, вибрати цей шлях для себе. Священник не може бути байдужим до проявів бажання прийняти стан богопосвяченого життя або негативно до цього ставитися, завдаючи цим великої кривди душам, яких кличе Господь Бог. Відмовляючи охочого до богопосвяченого життя, священник перекреслює Божі плани щодо нього і створює перешкоду для діяння Святого Духа. Навпаки, душпастир повинен активно підтримувати такий вибір особи і до нього заохочувати, бо це запорука майбутнього життя і розвитку Церкви, її глибокого ангельського життя і передсмак Царства Божого. Тут слід додати, що ревний священник на власному прикладі показує, що варто присвятити своє життя Богові[25].
5.7 Особлива роль священників у турботі про покликання реалізується в їхньому служінні як духовних провідників та сповідників. Молячись про дар розпізнання, священики повинні мати відвагу, щоб могти пропонувати шлях богопосвяченого життя у спосіб мудрий та делікатний тим, хто проявляє зацікавлення ним, та, можливо, потребує заохочення.
5.8 Для дбайливого душпастирства покликань необхідно, щоб священники були обізнані з різноманітністю харизм та служіння богопосвячених осіб, глибоко розуміючи богослов’я та духовність монашества. Тому важливим є, аби різні чернечі спільноти, наприклад, через своїх відповідальних за душпастирство покликань, ділилися необхідною інформацією про особливості своєї харизми та служіння, організовуючи, за згодою місцевого єпископа, відповідні представлення для духовенства.
5.9 Важливе значення має також активна співпраця з семінаріями, щоб майбутні священники мали чітке уявлення про різноманітність покликань та харизм, які існують у Церкві, щоб вони у своєму подальшому душпастирському служінні могли згодом розпізнавати ознаки покликання до того чи іншого служіння та могли мудро скерувати покликаних до відповідних спільнот. Окрім цього, беручи до уваги, що період семінарійного виховання є часом пошуків волі Божої щодо майбутнього стану життя кандидатів до священства, вихователі і духівники семінарій повинні бути готовими пропонувати і розпізнавати дар покликання до богопосвяченого життя також серед вихованців семінарії.
Парафіяльні спільноти
5.10 Парафіяльні спільноти за своєю природою є материнським лоном, у якому виростають покликання. У кожній парафіяльній спільноті є групи, які стають привілейованим простором для зростання покликання (наприклад, групи та освітянські асоціації, молитовні групи і ті, що здійснюють харитативну діяльність). Необхідними є гармонійна співпраця та єдність усіх тих, які беруть участь у пастирській турботі про покликання. Завдання плекати духовні покликання стосується не тільки тих, хто безпосередньо заангажований у душпастирську працю, але всіх без винятку членів парафіяльної спільноти. Молодь, сім’ї, молитовні групи та всі люди похилого віку покликані молитися за богопосвячених осіб і за нові покликання, особливо за молодь, яка стоїть на порозі свого вибору.
Сім’я
5.11 Важливу роль у дбанні про нові покликання до чернечого стану відіграє сім’я, в якій народжується нове життя, виховується і живе молода людина. Це власне в ній, через живий приклад щоденного життя вірою батьків та рідних, зроджуються нові покликання. «У сім’ї молода особа переживає перший досвід євангельських вартостей, жертовну та віддану любов до Бога та людини»[26]. Добра християнська сім’я є колискою можливого майбутнього покликання до богопосвяченого життя. І перш за все це є атмосфера, у якій росте і виховується дитина. Батьки є відповідальними за християнське виховання дітей, як також вони є тими, хто краще за інших знає свою дитину і відчуває порухи її душі. Тому саме батьки можуть бути першими, хто розпізнає покликання дитини і допоможе їй зростати у ньому.
5.12 У добрій християнській сім’ї вибір богопосвяченого життя слід вважати одним із особливих Божих дарів для сім’ї та з пошаною до нього ставитися. Те, що батьки кажуть про богопосвячених осіб, є дуже важливим, бо дитина бере приклад з батька і матері та прислухається до їхньої думки. Якщо з вуст своїх батьків вона чує шанобливі слова про богопосвячене життя, у неї з’являється можливість побачити себе в цьому стані. Тому дорослі повинні з великою повагою говорити чи то про священиче, чи про богопосвячене життя, не осуджуючи його, не насміхаючись навіть над помітними недомаганнями священиків чи богопосвячених осіб, бо така мова вражає юну душу, відбирає бажання навіть подумати про вступ до монастиря. У родинному колі, у колі віруючих людей не тільки народжується, а й може формуватися, або, ще краще, кристалізуватися майбутнє покликання[27].
5.13 Відповідальні за покликання мають особливе і делікатне завдання співпраці з сім’ями. Усвідомлюючи своє покликання бути сім’єю і динаміку цього вибору, батьки також мають бути відкриті на заклик Бога щодо дітей, бо вони не є «власністю» батьків, але даром від Бога. Важливо добре знати ситуацію в сім’ї кандидатів, щоб допомогти подолати можливі труднощі у формації. Крім того, підтримка сім’ї має чимале значення для формації покликаної особи.
Молодіжні спільноти
5.14 Співпраця з молодіжними спільнотами має теж важливе значення, бо саме тут молодим людям надається можливість у дусі ділення та співпраці з однолітками, під делікатним проводом досвідчених осіб, зокрема, священників та богопосвячених осіб, поглибити своє духовне життя, молитовний досвід, зростати у чеснотах, активно залучитися в життя Церкви, стати її живими членами.
Спільноти богопосвяченого життя
5.15 Особлива роль у питанні душпастирства покликань до чернечого життя безперечно належить самим спільнотам богопосвяченого життя. Майбутнє чернечого життя і його надія ґрунтуються на якості богопосвяченого життя в кожній чернечій спільноті, на радості і радикальності, з якою богопосвячені особи свідчать про Божу присутність у цьому світі. Сьогодні необхідне якісне, промовисте свідчення у щоденному житті. У житті спільнот, а отже, в душпастирстві покликань, в розбудові культури покликання потрібен стрибок в якості і радикальності богопосвяченого життя. Мова не йде про якісь заходи, а про певну життєву поставу, яку молода людина повинна відчувати, переживати, а не пізнавати лише зі слів богопосвячених осіб. У сучасному світі потрібна видимість і прозорість богопосвяченого життя в цілковитій героїчній посвяті Богу. Людина, яка відчуває в глибині свого серця Боже запрошення, потребує бачити, як інші відповідають своїм життям на це покликання. Сьогодні молодь шукає справжніх і вірних свідків життя, що по-геройському переживають свою посвяту Богові, яка втілюється у щоденній дієвій милосердній любові до Бога і до ближніх. Молоді люди потребують справжніх і живих знаків, які свідчили б про узгодженість їх життя з отриманим від Бога покликанням. Таким чином богопосвячене життя повинно бути видимим знаком Божої присутності. Важливими елементами видимості богопосвяченого життя, без сумніву, є любов до Бога, цілковита посвята Йому і ближнім, до яких Він посилає, глибока віра, щира молитва, жертовна самовідданість, скромність і дієва конкретна любов до ближніх, що виявляється в апостольській місії.
5.16 Елементом, який також вражає тих, хто дивиться на монаше життя сьогодні є братнє чи сестринське життя у спільнотах. Такі принципи як щире, а не штучне чи формальне взаємне прийняття один одного, братні чи сестринські відносини християнської любові, простота життя, гостинність, прощення, милосердя, вирозуміння, вдячність тощо, є добрим свідченням правдивої посвяти Богу.
5.17 Іншим елементом, який торкає наших сучасників, є убогість і простота життя. Свідчення, як особисте так і спільнотне, такого життя є необхідною умовою для того, щоб богопосвячені особи були тими, кому можна вірити.
5.18 Таким чином, у справі душпастирства покликань перед спільнотами богопосвяченого життя стоїть завдання дбати про якість життя, як окремих членів спільнот, так і цілої спільноти. А також дбати про плідний апостолят, який має випливати із природи богопосвяченого життя.
Патріарша Комісія у справах монашества
5.19 В УГКЦ в кожному монастирі, чині і згромадженні здійснюється так зване «душпастирство покликань». Те саме, так чи інакше, стосується окремих єпархій. Завданням Церкви на цьому етапі є не так дбати про нові заходи, чи якісь акції, як консолідувати ці зусилля. Таким консолідуючим Центром душпастирства покликань повинна стати Патріарша Комісія у справах монашества. Саме Комісія повинна дбати про наукове опрацювання теми покликань до богопосвяченого життя; реалізовувати конкретні плани щодо пропагування такого способу життя, залучаючи при цьому компетентних осіб. Ця тема могла б бути основою для проповідей та представлена у засобах масової комунікації. Патріарша Комісія у справах монашества через співпрацю із єпархіальними синкелами у справах монашества повинна координувати проведення окремих заходів, як-от днів богопосвяченого життя, днів молитви за покликання до богопосвяченого життя тощо. У співпраці із іншими Комісіями (наприклад, Комісією у справах молоді, Комісією у справах родини, Комісією у справах мирян, Патріаршою катехитичною Комісією) вона повинна координувати зусилля щодо залучення мирян до їх участі у справі душпастирства покликань до богопосвяченого життя. У співпраці із спільнотами богопосвяченого життя Комісія дбатиме про вишкіл осіб, задіяних у душпастирстві покликань.
5.20 Патріарша Комісія у справах монашества повинна бути центром плекання покликань, аналогічним до тих центрів, які діють у багатьох країнах світу, завданням якого є координувати діяльність Церкви, скерованої на плекання покликання до богопосвяченого життя
- Молитва за покликання до богопосвяченого життя
6.1 Кожне покликання є даром, споконвічним задумом Бога Отця, є мрією Бога про людину. До пророка Єремії Бог каже: «Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе: пророком для народів я тебе призначив» (Єр 1, 5). Подібно говорить про покликання сам Христос, звертаючись до учнів: «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принести» (Йо 15, 16). Ці слова Святого Письма об’являють правду про те, що кожне покликання – це особистий дар, яким Господь Бог обдаровує кожну людину. Не людина обирає своє покликання, але його визначає Бог, і дає як особливий дар. Людина лише може прийняти цей дар або його відкинути.
6.2 Покликання є даром самого Бога, однак, з іншого боку, сам Христос закликає просити у Господа про ревні покликання: «Жнива великі та робітників мало. Просіть, отже, господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива (Мт 9, 37-38)». Цей заклик Христа вказує на те, що, якк поодинокі вірні, так і ціла Церква повинні дбати про нові і ревні покликання, які працюватимуть на Христовій ниві. Ця дбайливість, перш за все, повинна включати молитву за нові покликання та допомогу і супровід людини у відкритті свого покликання, яке дає їй Господь Бог.
6.3 Тож молитва повинна бути в центрі душпастирства покликань. Молитва, у всіх своїх різновидних формах, має вважатися першим, незамінним служінням, яке Церква може пожертвувати задля справи покликань. На безмежну сьогоденну потребу покликань до особливої посвяти, відповіддю Церкви має бути велика сила молитви. Тому потрібно молитися, молитися багато, молитися постійно у цьому наміренні, що так життєво доторкається справи побудови Царства Божого.
6.4 Кожна парафіяльна і кожна чернеча спільнота повинні бути місцем молитви за покликання. Без сумніву, що такий акцент на молитву за покликання, не слід розуміти як втікання від інших дієвих засобів. Господь хоче, щоб до глибокої молитви долучалася і дія, співпраця.
6.5 Церковні і чернечі спільноти повинні бути постійними в молитві, щоб не бракувало покликань до особливої посвяти, мають створювати можливості і простір для слухання Божого голосу, особливо для молоді. Основою душпастирства покликань є молитва у всіх своїх формах, яка задіює як поодиноких осіб, так і всі спільноти. Кожна спільнота повинна підтримувати, привчати, вводити та виховувати молодь до молитви, бо молитва є автентичним досвідом покликання, під час якої в молодих серцях, що стоять перед Богом і перед братами, в тиші і в діалозі з Богом і з Його Словом дозріває вибір покликання.
Завершення
Богові Отцеві, що є Господарем жнив і Подателем всіх покликань, що через творчу силу свого Духа, пробуджує знову і знову покликання в наших християнських спільнотах і кличе нас усіх до відповідальності за покликання в Церкві, нехай буде хвала і благодарення на віки. Пресвятій Богородиці, Матері Церкви, що є взірцем всіх покликань, поручаємо всі наші церковні спільноти, а особливо молодь, щоб навчилася у наш час, поміж багатьох голосів, уважно вслухатися, чути і великодушно та відважно відповідати Богові на заклик: «Йди за Мною!»
Зміст
Вступ
- Методологічна складова програми
Вступні зауваги
Джерела, мета та адресати програми
- Богословські основи богопосвяченого життя та сучасний соціокультурний контекст
Богословські основи
Соціокультурний контекст
- Душпастирство покликань як складова євангелізаційної та душпастирської діяльності Церкви
Покликання як наслідок виховання у вірі
Молодіжне душпастирство і душпастирство покликань
Плекання культури покликань
- Етапи душпастирства покликань
Пропозиція
Розпізнання
Супровід
- Відповідальні за плекання покликань
Єпископи
Священики
Парафіяльні спільноти
Сім’я
Молодіжні спільноти
Спільноти богопосвяченого життя
Комісія у справах монашества
- Молитва за покликання
Завершення
[1] ІІ Ватиканський Собор. Декрет про пристосоване оновлення чернечого життя Perfectae Caritatis (Досконалої любові), 28 жовтня 1965, 1.
[2] Постанови Сімдесят сьомої сесії Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ, 1-2 грудня 2017 року Божого, Львів-Брюховичі, в: Благовісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископа, 2017, с. 201.
[3] З Кодексу Канонів Східних Церков (ККСЦ), назви титулу ХІІ, випливає, що «посвячене життя» (vita consecrata) не є синонімом чернечого стану, оскільки охоплює також товариства спільного життя на подобу чернечих, світські інститути та інші форми посвяченого життя й товариства апостольського життя. В цьому документі таке звуження використано лиш для зручності термінологічного оперування.
[4] Кодекс Канонів Східних Церков, кан. 410, Рим: в-во: оо. Василіян 2003.
[5] ККСЦ, канн. 433, 504, 554.
[6] Папа Іван Павло II. Апостольське післясинодальне повчання Vita consecrata (Богопосвячене життя), Львів, 2008; Конгрегація Інститутів богопосвяченого життя та Товариств апостольського життя. Ripartire da Cristo (Почати наново від Христа), 16 травня 2002, Рим, 2002; Nuove vocazioni per una nuova Europa (Нові покликання для нової Європи), Pontificia opera per le vocazioni ecclesiastiche, Roma, 5-10 maggio 1997; Конгрегація Інститутів богопосвяченого життя та Товариств апостольського життя, Per vino nuovo otri nuovi (Нове вино у нові бурдюки), Рим 2017; Документи другого Ватиканського собору (1962-1965). Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Львів: Свічадо 2014.
[7] II Ватиканський Собор. Догматична Конституція про Церкву Lumen gentium (Світло народів), 21 листопада 1964, 40.
[8] Під євангельськими радами розуміється обіти чистоти, убожества і послуху.
[9] Lumen gentium, 39.
[10] Vita consecrata, 21.
[11] II Ватиканський Собор. Декрет про місійну діяльність Церкви Ad gentes (До народів), 7 грудня 1965, 18.
[12] Vita consecrata, 3.
[13] Владика Діонісій Ляхович. Молодь та найважливіші аспекти її покликання, у: Молодь у Церкві третього тисячоліття, Матеріали IV сесії Патріаршого (всецерковного) Собору Української Греко-Католицької Церкви, Львів, Свічадо 2009, с. 44.
[14] Пор. Папа Франциск, Звернення до учасників конференції «Сповідь, молодь, віра і розпізнавання покликання», 26-27 квітня 2018 року:
http://kmc.media/2018/04/28/vatykan-spovid-molod-vira-y-rozpiznavannya-poklykannya.html[переглянуто: 14 жовтня 2019]
[15] Пор. Там само.
[16] Пор. Там само.
[17] Пор. Папа Іван Павло II, Енцикліка Redemptor hominis (Відкупитель людини), 4 березня 1979, 7, Львів: Місіонер 2008.
[18] Пор. Nuove vocazioni per una nuova Europa, 13 б.
[19] Пор. Там само.
[20] Там само.
[21] Папа Іван Павло ІІ, Всесвітній День молитви за покликання, 06 січня 1979
http://w2.vatican.va/content/john-paul-ii/es/messages/vocations/documents/hf_jp-ii_mes_06011979_world-day-for-vocations.html [переглянуто: 14 жовтня 2019]
[22] Папа Франциск, Звернення до учасників конференції «Сповідь, молодь, віра і розпізнавання покликання», 26-27 квітня 2018.
[23] II Ватиканський Собор. Декрет про пастирське служіння єпископів в Церкві Christus Dominus (Христос Господь), 28 жовтня 1965, 15.
[24] Пор. Іван Павло II. Апостольське Повчання Pastores dabo vobis (Даю вам пастирів), 25 березня 1992, 41.
[25] Пор. Пастирське послання Блаженнішого Любомира Гузара до вірних Української Греко-Католицької Церкви про Рік християнського покликання з наголосом на покликанні до богопосвяченого життя. Київ, 2010: https://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/ugcc_doc/34374/ [переглянуто: 14 жовтня 2019]
[26] Vita consecratа, 107.
[27] Пастирське послання Блаженнішого Любомира Гузара до вірних Української Греко-Католицької Церкви про Рік християнського покликання з наголосом на покликанні до богопосвяченого життя. Київ, 2010.